Не силуйте душу людини, уважно придивляйтесь до законів природного розвитку кожної дитини, до її особливостей, прагнень, потреб.

О.Сухомлинський

Нові соціальні запити, зміни у сфері науки і виробництва вимагають від сучасної освіти пошуку нових шляхів і засобів, які допоможуть забезпечити повноцінний розвиток здібностей, потреб та інтересів учнів у всіх сферах їхньої діяльності.

У концепції загальної середньої освіти підкреслюється, що освіта ХХІ століття – це освіта для людини, її стрижень – розвиваюча культуротворча домінанта. Гуманістичні цінності освіти зумовили зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно орієнтовану.

Тому актуальним є навчання і виховання особистості, що базується на засадах індивідуалізації, створення умов для саморозвитку і самонавчання, осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей.

Питання, як зберегти і розвинути унікальні можливості молодшого школяра, завжди було предметом уваги вчителя. Вирішення цієї проблеми неможливе без урахування психофізіологічних особливостей дитини. Свою діяльність вчитель спрямовує на створення системи сприятливо-стимулюючих умов для розвитку особистості молодшого школяра на уроках, у позакласній роботі, самоосвіті учнів.

Що найважливіше в учительській праці? Знати дитину. Легше любити увесь світ, ніж одну дитину. Виховання лише тоді стає реальною силою, коли воно ґрунтується на вірі в дитину. Чим би не вабив дітей вогник, яким є для них учитель, у цій приваблюючій силі завжди є найголовніше – єдність духовного життя вчителя і учнів. Творча праця, захоплення улюбленою справою – найвірніший шлях до серця дитини.

Ці поради видатного педагога В. Сухомлинського є основними заповідями для того вчителя, котрий впевнений, що кожна дитина розвивається в унікальний, індивідуальний спосіб. Вона приходить до школи зі своїми інтересами, поглядами, потребами та індивідуальними здібностями. І саме від учителя залежить, чи зуміє він максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно-розвивальної творчості. Пріоритетом своєї педагогічної діяльності вчитель вважає особистість дитини. Тому і спрямовує свої знання та вміння на забезпечення її всебічного розвитку, допомогу творчій самореалізації особистості, враховуючи передовий педагогічний досвід, здійснюючи особистісно орієнтований підхід до навчання і виховання. Даючи базові знання учням у школі, потрібно навчити їх вчитися упродовж життя, використовуючи здобуті знання на практиці. Виховання творчої особистості, здатної самостійно мислити, пропонувати оригінальні ідеї, приймати сміливі, нестандартні рішення – головне завдання повсякденної праці вчителя.

З метою активізації пізнавальної діяльності учнів велику увагу потрібно приділяти створенню навчально-виховного середовища, в якому кожна дитина могла б реалізувати своє прагнення добре вчитися. Його основними компонентами є:

- норми навчально-виховної діяльності;

- цілі та завдання етапу діяльності;

- цінності навчально-виховної діяльності;

- вільний вибір учнем змісту і форм діяльності.

Все обладнання приміщення, де навчаються та виховуються учні, передбачає, що емоції дитини є основою формування пізнавальних інтересів, допитливості, розвитку моральних почуттів і формування рис характеру. Дитина має відчути свою незалежність, своє місце, свою роль у колективі. Вчитель цілеспрямовано, систематично і послідовно впливає

на інтелект та розвиток учнів і сферу емоцій, керуючи ними, закладаючи основи моралі.

Учні молодшого шкільного віку надзвичайно відкриті, щирі і обов’язок вчителя розвивати в них ці якості, а також вчити їх бути уважними, доброзичливими до однокласників, батьків та інших людей, які їх оточують. Таке формування як «можу» замість «мусиш, потрібно» і демонструє віру дитини у свої можливості, а тому спонукає її дотримуватися прийнятих у класі правил без нагадування та примусу. Дитина знаходить відповідь на запитання «Як?» і «Чому?» саме через конкретні практичні дії. Індивідуальна практична діяльність стає провідним засобом самонавчання. Для того, щоб навчальне середовище відповідало пізнавальним потребам дитини, задовольняло пізнавальні інтереси, сприяло розвитку допитливості, надихало на цікаву діяльність, у класі треба створити окремі місця для колективних, групових, індивідуальних занять, згруповані і розміщені робочі матеріали у навчальних куточках, де діти мають змогу досліджувати і виявляти нову інформацію, працювати самостійно. Активність дитини у здобутті інформації, потреба у нових уявленнях дуже висока. Все, що дитина бачить навколо себе у класі, все, чим вона користується щодня на уроках і в позаурочний час дає величезний поштовх до активізації її розумових процесів, сприяє розвиткові мислення, спостережливості, ініціативи і самостійності.

Пізнавальна активність учня зумовлюється однією з провідних закономірностей психічного розвитку людини – індивідуальністю. Відомо, що найважливішу роль у навчанні відіграє правильно організований пізнавальний процес. Якщо він відповідає особливостям психічної діяльності кожного учня, тоді створюються сприятливі умови для успішного сприймання і засвоєння матеріалу. Інакше виникає суперечність між навчанням і рівнем розвитку. Тож чим точніше орієнтується педагог в індивідуальних особливостях дітей, тим краще визначить у кожній конкретній ситуації відповідний підхід до учня.

Серед учителів ще побутує думка, що індивідуальне навчання потрібне тільки для певного кола школярів, передусім для відстаючих, щоб «вирівняти» їхні знання і надалі колективно працювати з усіма. Але це далеко не так. Індивідуального підходу потребують усі діти. Не можна орієнтуватись на якогось середнього учня і через це обмежувати пізнавальну діяльність школяра, Який має порівняно низький ступінь логічного мислення, колом завдань, що ґрунтуються тільки на наочному сприйманні матеріалу. Доцільно, не нехтуючи певний час такими вправами, ставити все нові, ускладнені завдання, які стимулювали б розвиток його логічного мислення.

Те саме слід сказати і про роботу зі здібними школярами. Серед них є такі, хто ще не привчився до розумової праці, і якщо не давати їм повного інтелектуального навантаження й не виробляти високої працездатності, вони можуть опинитися серед так званих середняків. Зважаючи на це, найоптимальніший варіант навчального процесу полягає в органічному поєднанні на кожному занятті колективних форм роботи з індивідуальними.

Індивідуалізація навчання має розвинути дві основні вимоги: запобігання відставанню слабо встигаючих і забезпечення розвитку інтересів, нахилів, здібностей усіх учнів відповідно до їхніх якостей, особливостей психіки.

Насамперед потрібно індивідуалізувати пізнавальну діяльність школярів на уроці, виконання домашніх завдань та позакласної роботи. Найлегше це робити під час закріплення навчального матеріалу і його практичного застосування; важче – коли діти опановують нові знання.

Вчитель намагається організувати індивідуальну роботу з вихованцями за принципом педагогічного передбачення. Перед вивченням нової теми він визначає, які знання з одного або кількох предметів, який особистий досвід слід використати, щоб кожний школяр успішно виконав пізнавальні завдання. Потім виявляє прогалини у набутих знаннях і навичках учнів, причини відставання: шляхом аналізу письмових робіт (у тому числі й контрольних), усних відповідей, індивідуальних бесід. Залежно від потреби дітям пропонується індивідуальне завдання: повторити правило, виконати вправу, розв’язати приклад або задачу, провести додаткове спостереження тощо. Індивідуалізація та міцність засвоєння знань і всебічного розвитку пізнавальних сил учнів випливає із загального положення про те, що в навчанні мислення панує над пам’яттю. Це конкретизується таким чином:

а) навчальний матеріал береться у стрункому логічному плані, зумовленому його природою;

б) будь-який матеріал, що потребує запам’ятовування, укладається у короткий зміст;

в) вправи добираються зрозумілі для дітей, щоб під час їх виконання учні безперервно поглиблювати та закріплювали знання, розвивали мислення і виробляли вміння та навички.

Правильно організована робота, увага до кожної дитини сприятиме тому, що розумові сили їх розвиватимуться безупинно, а сама вона відчує себе сильною, здібною, цікавою для вчителя та однокласників. Забезпечити умови, щоб учень був суб’єктом навчальної діяльності (бачить своє завдання, розв’язує його, радіє), зобов’язаний кожний педагог. Належно організований навчально-виховний матеріал дає учням змогу самостійно здійснювати вибір способів опрацювання завдань. У співпраці з учителем діти мають змогу досліджувати і виявляти нову інформацію, працювати самостійно, вчитися критично мислити, вирішувати проблеми. Діти з допомогою вчителя відбирають необхідний матеріал для дослідження, обговорюють пропозиції однокласників, вчаться сміливо висловлювати свої думки і припущення, аналізувати, набувають комунікативних навичок. Індивідуалізація навчання – ключ до вирішення багатьох питань, насамперед – підвищення рівня свідомого й міцного засвоєння навчального матеріалу кожним учнем на уроці, оволодіння вміннями самостійно набувати нові знання.